володимир будніков
влада ралко
лінія розмежування
Лінія розмежування (між своїм і тим самим)
Уже третій рік наша увага прикута до так званої лінії розмежування щоденно. Межа, що від початку воєнних дій на Сході здавалася сповненою певної логіки розрізняння «свого» від «чужого», зараз, здається, розповзлася вширшки, перетворилася з лінії на поверхню. Через страх називати речі їх справжніми іменами ми було намагалися локалізувати небезпечні процеси та навіть думки, що загрожували комфорту нашого звичного світу, і втримати їх у певних кордонах. Бо, наважуючись визнати лінію розмежування лінією фронту, починаємо бачити лінію фронту скрізь. Замість відмежовувати окрему територію, вона починає наново визначати границі кожної речі й таким чином радикально змінювати оптику бачення загалом. Замість лежати мертвими лініями на мапі, звичні кордони перетворюються на лінії високої напруги чи лінії нової жорстокості, бо ріжуть тепер по живому або по такому, що ми вважали досі живим.
Отже, виходить, ніби речі самі, без нас, повертають собі справжні змісти на місце штучних, тих, що їм були примусово призначені. Інакше кажучи, ми починаємо бачити речі ніби вперше, бо попередні знання про них через досвід, який набуваємо зараз, виявляються недійсними, викривленими, хибними. Лінія бойових дій стає подібною до лінії у малюванні або написанні, де предмети чи слова робляться видимими лише завдяки лінії.
Усе, що досі ми вважали належним нам, вважали своїм, таким, завдяки чому спроможні були тримати себе цілими, утримувати людське всередині себе, доводиться наново відрізняти від того, що вважаємо своїм за звичкою.
Працюючи над проектом, ми свідомо не робили прямих посилань до конкретних подій, аби говорити про ці події крізь інші речі або намацувати змісти шляхом застосування метафори, доведеної майже до повного абсурду. Своє завжди повідомляє себе крізь відмінності, уникаючи потрапляння у подібне або таке саме як поразки.
Замість розгалужування свого та чужого маємо пильнувати лінію, яка окреслює своє серед такого, що лише здається нам у зміненому світі своїм через схожість.
Володимир Будніков, Влада Ралко, Канів, 2016
На десяти полотнах чорні знаки разом із кольоровим простором навколо утворюють межу, що розділяє власне дві невизначеності — знаків і тла. Попри вільні форми знаків, їх кордони ніде не губляться — вони просто не можуть загубитися або перерватися через оту чорну наповненість невизначеністю всередині знаку, яка має в чомусь триматися та не втекти у розрив кордону, не перемішатися із тлом. Форму кожного знаку було остаточно розв’язано під час його малювання, її неможливо було передбачити або визначити наперед. Попри свою назву, змісти у «Знаках» ніби занурені у темряву, утаємничені. Чорне поглинає будь-яку знайому інформацію та випромінює замість цього суцільну напругу досі не відомого змісту. Кожен зі знаків схожий на слово, яке поки що неможливо вимовити, хоча воно, безперечно, є.
Володимир Будніков
Знаки
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Із серії
    Знаки
    2016, акрил на полотні, 200 х 150
Червоне-чорне.
2016, акрил на полотні, 200 х 450
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
  • Із серії
    Композиції
    , 2016, акрил на полотні, 150 х 100
Для робіт із фрагментами складок було взято за взірець барокові складки, де площина тканини не є послідовником ані тіла, ані архітектурних форм. На відміну від затримання часу або «стояння часу» у «складках часу», про які говорив Мераб Мамардашвілі у своїх «Бесідах про мислення», барокова тканина ніби сама по собі, без впливу стороннього воління, стає дубала і викидає, витрушує зі своїх складок час, що застоявся там. Окрім того, барокова тканина постійно в русі та весь час змінює свою конфігурацію, формуючи щось на зразок екзальтованого ландшафту із безліччю комбінацій розмежувальних ліній. Цей ландшафт перебуває у стані безперервного формування, що не лишає жодного шансу бодай кутку тканини залишитися у спокої.
Лише у чотирьох великих малюнках, на відміну від решти, складки готичні, застиглі. Обраний порядок ліній у них чітко зафіксовано, немов сама тканина раптом скам’яніла.
Володимир Будніков
Складки
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 100 х 100
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
  • Малюнки із серії
    Складки
    , 2016, олівець, соус на папері, 120 х 120
Малюнки із серії
Складки
, 2016, акрил на папері, 200 х 120
Лінія розмежування
«...пливке слово западає в сутінки»
Пауль Целян, «Світлотиск»


«...і кожного ранку
поправляю перед дзеркалом
оце обличчя,
пильнуючи,
аби де не пробився листок,
чи кінчик крила,
чи щось таке,
чому на землі
немає назви»
Віктор Кордун, «Тихий майстер дитячих іграшок»

Ми зосередили в проекті всю увагу на спокусі використовувати назви речей марно, за звичкою, а отже не за призначенням.
Важливі речі, які освітили нам нас самих під час Майдану та на початку війни, десь загубилися. З’ява перших загиблих змусила нас дати обітницю, що будемо до останнього опиратися звичці до війни і смерті, але сьогодні слухаємо новини з лінії фронту (розмежування?), немов прогноз погоди.
Де поділася наша наснага?
Де знайти слова для того, щоб говорити про час, який маємо?
Як очистити джерело мови, якою знову зможемо казати про головне?
Ми вбачаємо небезпеку в тому, що у мовленні про важливі речі слова часто вживають хибно. Таке використання може здаватися безвинною недбалістю, але маємо натомість звичку до вторгнення, війни, вбитих, безпритульних, невизначеності, втоми, розгубленості та зневіри. Неназвані речі перестали подавати нам знаки, перестали просвітлювати шлях.
Розмірковуючи про слово, ми маємо на увазі саме слово художника, бо лише художня мова виводить речі на світло та змушує їх діяти.
Берег Дніпра. Канів. 2016
Використання або вживання
Ми називаємо речі іменами, але звідки беремо ці імена? Не замислюючись, ми кличемо речі за іменами, які вживаємо за звичкою. Здається, слово «вживаємо» трохи відкриє нам очі, бо саме тут відбувається процес переходу слова «у життя». Якщо ми не просто називаємо, а саме кличемо речі, що необхідні нам зараз, маємо бути надзвичайно уважними та сумлінними під час добирання правильного імені. Отже, висловлюючись звичним чином, «як завжди», ми вже ризикуємо вскочити у халепу хибного погляду на речі. Під час розмови ми раптом відчуваємо, що задля називання важливих речей нам не вистачає слів або деякі слова ніби перестали працювати та не відповідають більше тому, про що мовимо. Сутності речей чи навіть самі речі йдуть від нас просто під час мовлення. Тут варто згадати старий фокус, який бодай усі для розваги практикували у дитинстві: якщо багато разів повторити будь-яке слово вголос, воно стане чужим, незнайомим, зміст із нього буде ніби висипатися з кожним новим повторенням.
Сьогодні маємо ситуацію, подібну до тієї дитячої розваги: дискурс публічної розмови завжди передбачає силу-силенну «високих» слів, які спустошуються з кожним промовлянням. Порожнє використання ніби затуляє собою речі та, замість висвітлювати, лише заважає бачити їх. Недовіра до слова викликає недовіру до самих себе, бо кличемо свободу, але не впізнаємо її; кличемо волю або смерть, але не знаємо, який вигляд вони мають. Ми прагнемо розуміння речей, проте й речі шукають собі рівних. Нам самим треба віднайти у собі готовність до зустрічі з річчю. Маємо самі знайти всередині себе хоча б дрібку волі, справедливості чи хоробрості, аби промовляти про волю, справедливість, хоробрість тощо. Ми самі стаємо небезпечними, коли перетворюємося на порожнечу та ковтаємо високі слова, які, у свою чергу, втрачають змісти, немов під час ділення на нуль.
Пустота або пустка
Під час активної фази, яка почалася спротивом у Києві та вичерпалася у перший рік війни, певні слова ніби набули вагомого, ба більше, справжнього змісту завдяки тому, що їх було промовлено за особливих обставин. Їх не «вживали», але «застосовували» як знаряддя чи зброю. Можна пригадати вираз «Небо падає», що його запропонував Устим Голоднюк, загиблий герой Небесної сотні, як заклик до оборони своїх позицій від несподіваного нападу. Якщо під час нормального життя таке словосполучення можна було би сприйняти як абсурд або порожній поетичний штамп, в умовах кризи та кривавого спротиву воно, безперечно, набуло надзвичайної ваги.
Однак щодо набуття саме нового змісту одразу виникає питання: чи такі слова справді набули нового змісту? Хіба вони не мали бути сповнені свого змісту раніше, од початку?
Може, не слова та поняття зношуються від невчасного і надмірного використовування? Може, зношується сутність кожного з нас, висвітлена у мові? Власне буття, промовлене мовою? Ми готові нести свою мову та промовляти нею, аж поки певні слова не стануть для нас баластом, непотребом, пусткою. Можна назвати це втомою, коли ми кидаємо те, що колись було для нас цінне.

Експозиція
Укриття

в Мистецькому арсеналі.
Київ. 2015
Питання або відповіді
Авжеж, мовлення потребує відповідальності. Відповідальність – гарне слово, воно вже красномовно сповіщає себе. Але навіть такі слова умудряються вживати, не замислюючись про їх зміст, бо ж вони знайомі з дитинства. Хіба не забагато людей, які мають швидку відповідь на будь-яке питання? Вони мають вигляд розумних у той час, як людина, яка довго думає, перш ніж відповісти, або довго та важко добирає слова, видається дурнем. Особливо коли хтось не приховує власних сумнівів чи невпевненості, за якими з великою ймовірністю стоїть сумління.
Кордони
У проекті «Укриття» минулого року ми взяли паузу, зайшли до умовного сховку, спробували перечекати «порожню» фазу конфлікту, що загрузла в невизначеності. Але неможливо перебувати в укритті завжди, бо ж воно – лише тимчасовий притулок. Інакше кажучи, неможливо ховати мову в мовчанні занадто довго. Певні речі, що накопичилися, нерозібрані та неупорядковані, треба розібрати, відокремити важливе від випадкового, розглянути ретельно, вивести на світло.
Отже, необхідно нарешті знайти в собі мужність вийти з укриття у небезпеку та обрати напрямок для руху.
Річ у тому, що, переховуючись, ми втратили контроль над кордонами, втратили відчуття місцевості та погано розуміємо, де ми вдома, а де – ні. Ми навіть почали сумніватися в тому, хто ми є. Усе навкруги відбувається ніби вперше.
Де взяти путівник для визначення шляху?
Чи варто боятися, обираючи замість правильного шляху путівець?
Що буде, якщо свідомо вийти на манівці?
Що взагалі відбувається, коли ми обираємо маргіналії або центр?
Де саме знаходиться центр?
Хіба омріяна ціль не опинилася замкненою в уявному центрі, який давно вже в іншому місці, давно перемістився, давно рухається безперервно?
Хіба визначення сенсів не відбувається на кордонах?
Хіба визначення центру не відбувається на кордонах?
Гора
За ці два з половиною роки нам довелося стати свідками появи великої кількості речей, які почали визначати наше буття найрадикальнішим чином. Майже водночас шалена кількість величних слів, ніби зграя хижої сарани, переїла ці речі на ніщо. Тільки-но ми здобули речі, які здалися нам життєво цінними, але майже за мить, мовби обдурені, роздивляємося свої порожні долоні. Слова, які ми вважали важливими та за допомогою яких намагаємося зараз промовляти про важливі речі, за короткий час стали майже непристойними. Нам ніяково їх вживати, бо вони обсипаються з речей, немов стара брудна луска. Чим більше ми говоримо про важливі речі, які перевернули наше життя, тим ясніше розуміємо, що маємо шукати сутності речей не у вирі подій, не у центрі.
У Каневі стоїть гора, на горі стоїть поет, усередині гори лежить він же. Перед тим, як встановити високий пам’ятник поетові, довелося перевіряти, чи не буде він заважким для гори та для сховку поета всередині гори. Марнотратне уславлення важкими, помпезними, але порожніми спорудами ніби прагне розчавити справжню пам’ять. Натомість, перебуваючи наверху, на горі, варто спрямувати погляд не до центрального монумента, а навкруги, до лінії небокраю, куди поет вдивлявся за життя.
Знаки
Знаки, що почала подавати нам нова реальність, перестали збігатися з означеним ними. Такі речі, як війна, пастка, втрата, зрада, свобода, жага до життя і смерть, опираються системі звичних означень. Маємо опанувати себе серед невизначеності. Ми говоримо про війну, але відсахуємося самі від себе, бо розуміємо, що не спроможні більше відчувати ані біль, ані співчуття. Треба намагатися йти до визначення кожної речі, що, здавалося б, тільки-но вражала нас у саме серце, наново, уникаючи прямих шляхів, украй обережно, немов на мінному полі. Бо звичка замість очікуваного захисту неминуче призводить до вибуху.

Володимир Будніков
Малюнок
, 2014
60 х 84, туш на папері

Володимир Будніков
Пасторальний пейзаж із ядерним вибухом
,
2015
200 х 300, акрил на полотні
Високе та грубе
Причаровані власною цивілізованістю, всі настільки звикли до споживання високого, що сама думка про грубе стала неприйнятною. Навіть дійсність примудряються розділити на хорошу і погану, правду – на пристойну і непристойну.
У «Прихистку поета», у 2014 році, ми обрали за програмний вірш Т. Г. Шевченка «Світе ясний…» саме через обертання високих, сакральних речей до їх власної низової, профанної суті: Шевченко нагадує, що кропило є віником, кадило – вогником для люльки, ікона – дошкою тощо. Така груба думка насправді ніби наснажує змісти речей, виснажені через довгий ряд витончених використань. Видається, немов речі ударяють об їхню власну середину, аби вони пригадали свою історію або чим вони є від початку. Витонченість не має достатньої міцності задля того, щоб утримати достатньо змісту.
Стереотипи
Нам ще з дитинства надягають колодки стереотипів задля обмеження нашої рухливості як можливої загрози в майбутньому. Стереотипи – це така собі «гамівна сорочка» для того, хто будь-що хоче бути живим. Стереотипи заводять змісти до замкненого кола, де вони не мають виходу і не мають історії, бо повторюють себе аж до безкінечності. Такі маршрути схожі на безвихідь кола на мішені. Важливі змісти таким чином самі стають мішенню, яку з розумінням та іронією розстрілюють задля гри і викидають використану у смітник.
Цінність
У пошуках виходу з кризи прагнемо готових відповідей і готових цінностей. Утім через недбале використання справжні цінності поступилися місцем грошовим вартостям. Багато хто через небажання або неспроможність мислити погоджується замість справжньої речі отримати симульовану. Вдовольнившись підробкою та зрозумівши, що вона не працює, ми розгублені, бо потрапили у пастку, яку самі собі влаштували.
Найяскравіші символи революції вдало знешкоджуються їх продажем: гасло «Героям слава!» та рядки з «Кавказу» Тараса Шевченка, що їх читав на Майдані під час спротиву загиблий Сергій Нігоян, згодилися для вхідних паролів до ресторанів; барикади, які зовсім нещодавно повсталі захищали у палаючому центрі Києва під пострілами, виродилися у назви для кафе, декорації для буржуазних клубів або магніти на холодильник.
Яка ціна цінності? Ми плутаємось у схожих словах і шануємо цінник замість цінності.
Система та публічність
Усе, що відбувається, а отже живе та відлякує мінливістю, ризикує бути знешкодженим і запротореним за ґрати звичної системи. Але ж час збагнути, що сталі системи не працюють, а будь-яке сподівання на систему в надзвичайні часи робить нас вразливими.
Усе незрозуміле намагаються освітити та визначити, зробивши публічним надбанням. Та хіба подібні пояснення (прояснення) «для всіх» ведуть до розуміння? Морок, що насувається просто на нас, просто зараз, перетворює будь-яку спробу масової просвіти хіба що на спрощену дешеву агітку й робить надію на осмислення головного бодай більш примарною.
Влучний вислів Ханни Арендт про «світло публічності, яке все затемнює» втрапив у саме серце нашої ситуації. Схоже, сьогодні звичне джерело світла, що частіше ним користується більшість, виснажується і починає настільки викривлювати реальність, що виникає потреба шукати інші джерела. Кожен має спромогтися запалити власний ліхтарик, бо центральне освітлення не працює. Лише особисто здобуті, особисто відновлені змісти можуть просвітити дещо, підсвітити шлях.
Хіба слова художника, котрий самотньо вдивляється у свій час, не прорізають шпари для світла у темряві, мов ножі?
Зміни
Ми звикаємо до певного способу життя, до свого колись ніби визначеного місця, де обжилися, але губимося, коли починаємо розуміти, що те саме звичне місце треба шукати щоразу наново. Зміни навколо та криза навколо означають, що ми теж змінені. Ми дивимося з подивом на наші минулі вподобання, думки і почуваємося розгубленими, коли бачимо їхню неспроможність перед життям, що є просто тут, зараз.
Чи може навколишній світ змінитися сам, поки ми робимо вигляд, що нічого не відбулося?
Якщо навколо все застигло, немов уві сні, може, зміни всередині нас вплинуть на світ?
Хіба не можуть Ти-минулий і Ти-новий посперечатися або потиснути руки одне одному?
Якщо вирізати дірку за формою силуету тебе-минулого, хіба ти-теперішній-інший під час спроби скористатися такими «дверима» не обов’язково зраниш щось у собі гострим краєм цієї «дірки» безліч разів?
Заборона
Усе складне та невизначене, що нещодавно спало і не давало про себе знати, повстає перед нами зараз майже щоденно й потребує визначення. Брак волі або духу для розрізняння добра і зла чи взагалі відмова виносити будь-яке судження через розпач і втому призводять лише до загострення конфлікту та зростаючої безвиході.
Велика спокуса поділити всіх на своїх і ворогів веде до часів, коли критична думка, що унеможливлює зазвичай маніпуляцію або поспішне спрощення, має великі шанси опинитися поза законом. Відмова ставити собі питання та давати відповіді чи принаймні шукати їх заводить власне право на свободу під заборону. Спокуса швидкого узагальнення складного робить певні питання несвоєчасними або зайвими. Ба більше, такі питання нібито шкодять нашій безпеці та заважають досягти нарешті перемоги, добробуту, спокою і миру.
Отже, наше завдання спростилося, бо не маємо зайвого клопоту відповідати?
Та хіба ми по-дитячому щойно не обдурили самі себе?
Брак відповідальності разом із браком пам’яті призводять до того, що речі, які було отримано задурно, починають пекти руки. Свобода та незалежність потроху починають дратувати. Речі, які щойно вважалися за неприйнятне, перестають викликати відразу. Задля вирішення кризи потроху погоджуємось на застосування державою декотрих тоталітарних механізмів, за якими тихо пролазить уся тоталітарна система, яка, до речі, починає видаватися не такою вже й злочинною.
Чому ми втрачаємо наснагу та пам’ять?
Бо хочемо нарешті простих рішень?
Бо втомилися від думок, які руйнують не гірше за вибухи, і готові спробувати наново «добре забуте старе»?
Герої революції та загиблі на війні надійно придушені недолугим офіційним державним ушануванням. Будь-яке називання речей, які стосуються революції або війни, держава привласнила й регламентувала. Будь-яке розмірковування про ці речі наново і поза встановленим правилом буде видаватися зазіханням на святе. Будь-яке формулювання нових питань буде зазіханням на святе.
Імовірно, мова художника задля відновлення сутності речей завжди приречена зазіхати на святе?

Володимир Будніков
Вибух
із серії
Укриття
, 2015
200 х 120, олівець на папері
Анонім? Псевдонім?
Як називати речі, що приховують власні назви чи ховаються під чужими? Імена і речі ніби блукають історією, переміщуються у постійному русі. Речі залишають старі імена та обирають нові, під звичними визначеннями можуть ховатися зовсім інші змісти. Користуючись знайомим маркуванням речей, ризикуємо обрати хибний шлях, загубити (згубити?) себе або наразити на небезпеку інших.
Як розрізнити хибні й істинні зв’язки між річчю і словом?
Що піддавати сумнівам, а що можна приймати на віру?
Мова заплутує нас, але ніколи не ховає ключів – треба лише бути дуже уважним.
Політичні партії беруть собі імена, здобуті іншими у боротьбі, інтернет сповнений безтілесних анонімів та химерних псевдонімів, медіа жонглюють іменами, справжніми і хибними. Усі занурилися у гру настільки, що самі губляться серед власних маніпуляцій, задихаючись кожен за власною багатошаровою машкарою. Усі вбрані в камуфляж – аж смішно стає: не можемо відрізнити героя війни від охоронника або рибалки. Сам факт маскування за допомогою балаклави чи камуфляжного одягу на початку повстання та воєнних дій маркував героя, але коли у такий самий одяг вбралися зрадники, загарбники і політики, постала необхідність шукати інших маркувань.
Як розгледіти справжні речі за камуфляжем?
Як упізнати справжні рани за камуфляжем?
Як уникнути ураження без камуфляжу?
Гібрид
Маємо нині замість справжніх сенсів певним чином інтерпретовані, перекручені, злочинно змінені. Геть усе: війна, кров і рани, втрата батьківщини, злидні – стає матеріалом для використання. Гібридна війна живить гібридне буття. Назви страшних речей перетворилися ніби на забавки у якійсь безглуздій та безкінечній мовній маніпуляції. Цивілізований гібридний світ перетравлює сам себе у пропасниці споживання і вироджується через власне безпліддя.
Симуляція
Відкрите використання хибних, брехливих назв від початку кризи завело конфлікт до безкінечного симулювання. Усе стало схожим на комп’ютерну гру зі справжніми жертвами із фантастичних голлівудських фільмів про майбутнє. Дійсність ніби стала заручницею віртуальних конструкцій.
Під час відокремлення мови від речей, тобто під час хибного та злочинного використання назв речей, виникає череда порожніх копій, які затьмарюють оригінал, знесилюють, глушать його, створюючи навколо нього щось на зразок ефірного шуму. Ми втрачаємо мову, що висвітлює нашу сутність, і занурюємось у вічне миготіння моніторів, як у летаргію. Війна, яку названо АТО, або права на сите, безпечне існування, які продовжують називати цінностями, віднімають у нас право на свободу, біль, спротив, життя і смерть, залишаючи тільки, як кістку, щось на кшталт тупого животіння як нікчемного замінника життя.

Влада Ралко
Із серії
Київський щоденник
, 2013-2015
29,7 х 21, акварель, кулькова ручка на папері
Ефір або тіло
Ми повідомляємо себе у віртуальний простір, ввіряємо себе величним небесним умістилищам віртуальних сутностей, де простір для наших повідомлень нічим не обмежено. Єдине, що лишається ні при чому, – це наше тіло. Куди його подіти? Хіба що до спортзалу? Мова та відповідна їй дійсність ніби виливаються у порожнечу: мова – до аудиторії, яку навмання обрано мертвою електронною системою, тіло – до порожніх рухів, рухів без сенсу на противагу боротьбі, праці або танцю; рухів, які спрямовують результат назад, на тіло, як бумеранг.
Як працюють ефірні повідомлення?
Чи працюють вони взагалі?
Хіба замість Кантового ефірного першоджерела наша мова не потрапляє до павутиння, як до пастки?
Що робити з раною, яка утворилася на місці розриву слова та речі?
Чи є місце мовчанню у всесвітній мережі?
Радше у такому химерному просторі машинерії мовчання відкидають як непотрібне, бо той, хто мовчить, не має більше змоги повідомляти себе в мовчанні – він просто відсутній, його немає.
Від початку конфлікту нам і справді намагаються довести, ніби нас немає. Нас ніби засмоктує до хибного простору, де речі не названо, де нема про що мовчати, де домівку розірвано з батьківщиною, де нові імена та речі замінено на порожні копії.
Замовчування або мовчання
Коли губиться річ, відбувається роз’єднання мови та мовчання. Коли ми працювали над «Укриттям», ми часто згадували про мовчання, без якого немає мови. Отже, разом із втратою речі втрачаємо слово. Нам не вистачає слів, коли ми розгублені та не маємо речей, за які можемо триматися. Такі речі слугують нам домівкою, ми маємо оберігати їх як домівку.
Зараз ми опинилися ніби в незнайомому місці. Ми, немов ті, хто втратив власний дім через війну, ризикуємо змиритися з підвалом. «Де ми будем ночувати?» – співається у старовинній українській колисковій. Через страх і втому ми ризикуємо загубитися в темряві й упізнати чужу (нову) місцевість як свою.
Ми спостерігаємо зараз замовчення катастрофи, що насувається. Таке замовчування не має нічого спільного з мовчанням, сутність якого збігається із сутністю мови. Воно близьке до злочинного присипання, про яке писав Шевченко: «Неначе люди подуріли…», ба більше, опонує мовчанню як оніміння. Нам наказують принишкнути, аби «не будити лихо». Та ж навкруги не тихо!
До кого кажемо або як працює слово
Мова художника може казати лише до того, хто готовий її вислухати. Але що тоді робити, коли хтось не хоче чути або знати?
Чи можливо передати повідомлення тому, хто просто ковзає повз, не зупиняючись?
Як розрізнити хоча б щось із справжньої картини буття, яка ковзає повз?
Якщо ми всі ковзаємо один повз одного та повз картини буття у надзвичайні часи, можливо, важливе слово варте вимови навіть тоді, коли можна передати його лише комусь одному, просто в руки?
Хіба спрощення мовлення задля кращого розуміння більшою кількістю глядачів не нищить сутність такого слова?
Нове
Яким чином ми впізнаємо нове? У Новаліса є важливе спостереження щодо події, яка часто видається вже здійсненою, коли вона тільки-но починається.
Чи допоможе нам у впізнаванні нового відчуття втрата або відмова від досвіду та звичної логіки?
Що допомагає впізнати нове як своє?
Своє як нове?
Опанування себе у новому світі можливе тільки через розуміння того, що він відкритий не ким іншим, як тобою; бо нове – це щось таке, що вже маємо всередині себе.
Однак маємо розпізнати пастку, коли занадто швидко прагнемо отримати розуміння. Небезпека криється у передчасному впізнаванні речі як знаної або «того ж самого», яке знали раніше. Пошук тотожностей під час зустрічі з незнайомим означає хіба що претензію на володіння річчю, а отже на тоталітарний жест щодо речі: я тебе знаю, я тебе маю, я тобою володію. Але справжня річ завжди інша. Вона інша навіть тоді, коли знайома. Маємо визнати, що необхідно виборювати річ із кожним називанням, упадати за нею, немов коханці, аби не втратити її.
Та ж як блискавично все відбувається: тільки-но слово мало зміст, але не встигаємо навіть його збагнути, як воно вже порожнє! Багато разів повторене у полум’яних промовах, таке слово немов виоране і голе – вже знов чекає на нас. Чекає, що ми сповнимо його своєю наснагою та виростимо новий зміст, ба більше: слово, яке наново вродило, повідомляє нас про річ. Що тоді означає «новий»? Хіба що «живий».
Володимир Будніков, Влада Ралко, Київ, 2015-2016
Розмірковування щодо одного з народних прогнозів, що виник на самому початку українського спротиву та за яким лінія розмежування насамкінець начебто пройде «по Дніпру», спровокували на серію містичних сюжетів щодо вірогідності цієї «теорії». (Ту ж саму лінію Дніпра під час праці можна було спостерігати просто з вікна канівської майстерні.) Майже кожну роботу композиційно «перекреслено» умовною лінією Дніпра, де по обидва боки відбуваються складні відносини діючих фігур конфлікту — отже, простий механічний розподіл видається неможливим саме через цю складність. Персонажі робіт тут уникають упізнання так само, як називання. Метафора, символізм та алегорія свідомо перемішані з нісенітницею задля викриття небезпечних порожнин, які лише симулюють змісти.
Робота, де Венера та Марс також сидять біля Дніпра (гіпотетичної «лінії розмежування»), є прямою алюзією на роботу Боттічеллі. Застиглу врівноважену класичну композицію наповнено тривогою — попід спокоєм має бути та специфічна напруга, що на мирних територіях під час війни зазвичай не зосереджена десь локально, але знаходиться скрізь.
Влада Ралко
Звідси та звідти
  • Лялечка
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Роздвоєння
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 300
  • Звідси та звідти
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 300
  • Диво з рибним рулетом
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Торс
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Дівчинка та смерть
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 150
  • Чорна вода
    , 2016, акрил на полотні, 200 х 150
Венера та Марс
, 2016, акрил на полотні, 200 х 450
  • Дівчинка та смерть
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 150
  • Пара
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 150
  • Проект
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 150
  • Між своїм і тим самим
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 150
  • Черга
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 150
  • Панцир
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 120
  • «Сокира вабить вигостреним лезом...»
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 120
  • Екскурсія
    , 2016, акрил, маркер на папері, 200 х 120
  • Вуаль
    , 2016, акрил, маркер на папері, 75 х 32
  • Вуаль та дошка
    , акрил, маркер на папері, 75 х 44
  • Панцир
    , 2016, акрил, маркер на папері, 75 х 32
  • Малюнки
    , 2016, акварель, кулькова ручка на папері, 29,7 х 21, 29,7 x 63
  • Малюнки
    , 2016, акварель, кулькова ручка на папері, 29,7 х 21, 29,7 x 63
  • Малюнки
    , 2016, акварель, кулькова ручка на папері, 29,7 х 21, 29,7 x 63
  • Малюнки
    , 2016, акварель, кулькова ручка на папері, 29,7 х 21, 29,7 x 63
Серія канівських пейзажів є своєрідною колекцією речей, які, немов дивні пам’ятники, позначають територію навколо Княжої Гори. Мова йде або про обрані фрагменти природного ландшафту, які стали схожими на монументи, або про певні архітектурні об’єкти, які через вплив часу та зміни ідеологій набули лаконізму знаку. Вони, відокремлені від початкового контексту, ніби розпочали окреме існування, про них забули, навколо них ніби відкачали повітря, ніби видалили навколишній світ. Вони стали чимось на зразок втілення чистої самотності після втрати власної функції серед плинності змін.
Влада Ралко
База
  • База
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Тарас
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Ваза на сходах
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Зупинка
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Лиса гора
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Щось
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Форма
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Острів
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Шлях
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
  • Сходи
    , 2016, акрил, маркер на полотні, 20 х 25
  • Сходи
    , 2016, акрил на полотні, 100 х 100
Що означає називати речі? У Маркеса в його «Ста роках самотності» був епізод, коли всі втратили пам’ять і мусили підписати речі, аби не забути, для чого вони. І справа була зовсім не в речах, а у втраті героями роману пам’яті. Ми говорили про слова, що ніби псуються та втрачають змісти через хибне або марне використання, але, таким чином, ми спробували відвернути увагу від недбалості того, хто промовляє марно...
Володимир Будніков
Влада Ралко
Діалог
Володимир Будніков
Народився 1947 року. У 1965 році закінчив Республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка. Упродовж 1965–1971 років навчався в Київському державному художньому інституті (майстерня академіка Тетяни Яблонської). З 1975 року — член Національної спілки художників України. Заслужений діяч мистецтв України. Професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Живе і працює в Києві.
Вибрані виставки
2016 — ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ (разом із Владою Ралко), галерея Червонечорне, Канів; ХУДШКОЛА, Національний музей російського мистецтва, Київ
2015 — УКРИТТЯ (разом із Владою Ралко), Арт-Київ, Мистецький арсенал, Київ
2014 — Т. Г., Національний музей Тараса Шевченка, Київ; ПРИХИСТОК ПОЕТА (разом із Владою Ралко), галерея Червонечорне, Канів; МІЙ КРИМ. НАШ КРИМ, галерея Bottega, Київ; УКРАЇНСЬКИЙ ЛАНДШАФТ. ПО ТОЙ БІК ВІДЧАЮ…, Мистецький арсенал, Київ
2013 — АРТ-КИЇВ, Мистецький арсенал, Київ; ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ, Київська бієнале Arsenale 2012, ЩАЦ, Київ; СПЕКА (разом із Владою Ралко), Великий скульптурний салон, Мистецький арсенал, Київ; ОБ’ЄКТИ, Арт-центр Я Галерея, Київ
2011 — СПЕКА (разом із Владою Ралко), Арт-Київ, Мистецький арсенал, Київ
2010 — ПЕЙЗАЖ. РЕТРОСПЕКТИВА, Музей російського мистецтва, Київ; ХМАРИ, галерея Bottega, Київ
2009 — РАЙ, галерея Bottega, Київ
2008 — ГОГОЛЬ-ФЕСТ, Мистецький арсенал, Київ
2007 — РИСУНКИ, CCN, Грац; Грант CCN, Грац; ПОЛЮВАННЯ, Арт-центр Я Галерея, Київ; БИТВА, галерея Лавра, Київ
2006 — НОВІ РОБОТИ, галерея Ательє Карась, Київ
2005 — МЕТАФІЗИКА КОДУ, галерея Лавра, Київ
2004 — ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ, Мистецький арсенал, Київ
2003 — ПЕРША КОЛЕКЦІЯ, ЦБХ, Київ; НЕСКІНЧЕННА ПОДОРОЖ, галерея Ательє Карась, Київ
2001 — РИСУНКИ, галерея Лавра, Київ; ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ, галерея In der Gerbgruben, Бургенленд
2000 — НОВІ СПРЯМУВАННЯ, ЦБХ, Київ; РЕТРОСПЕКТИВА, галерея Л-арт, Київ
1999 — ОБ’ЄКТИ, Центр сучасного мистецтва Совіарт, Київ;
XX ХУДОЖНИКІВ УКРАЇНИ. КІНЕЦЬ СТОЛІТТЯ, галерея Ательє Карась, Київ; ТРІЄНАЛЕ СКУЛЬПТУРИ, ЦБХ, Київ
1998 — ОАЗИС, ЦБХ, Київ; Звання ХУДОЖНИК РОКУ, премія ЗОЛОТИЙ ПЕРЕТИН, III Міжнародний арт-фестиваль, Український дім, Київ
1997 — KUNST MELLE, Берлін; WIA REGIA-97, Ерфурт; ЖИВОПИС, виставкова зала EEG, Берлін
1996 — УКРАЇНСЬКИЙ АВАНГАРД 1910–1996, Оденсе; БІЛЕ В БІЛОМУ, ЦБХ, Київ
1995 — ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Palette, Клеве; ЖИВОПИС, галерея Kunst-Brucke, Берлін; СЕКРЕТ ЖИТТЯ, галерея Аліпій, Київ; ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, палац Егерманн, Бургенленд
1994 — ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Інтерконтиненталь, Берлін; ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ, галерея Сергій Попов, Берлін
1993 — ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Лоджія, Хілтон, Відень; ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ, галерея Раїсса, Ерфурт; ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Кес д’Епарнь, Тулуза
1992 — ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Інсельштрассе, 13, Берлін
1991 — ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА, галерея Хандесвербенд, Відень
Влада Ралко
Народилася 1969 року в Києві. В 1987 році закінчила Республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка, в 1994-му — Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (майстерня проф. В. Шаталіна). Член Національної спілки художників України з 1994 року. Живе та працює в Києві.
Вибрані виставки
2016 — НАШЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ТІЛО, Національний музей Тараса Шевченка, Київ; ХУДШКОЛА, Національний музей російського мистецтва, Київ; ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ (разом із Володимиром Будніковим), галерея Червонечорне, Канів
2015 — КИЇВСЬКА ШКОЛА – КИЇВСЬКЕ БІЄНАЛЕ 2015, Київ; НА МЕЖІ, PinchukArtCentre, Київ; OUR NATIONAL BODY, galeria Arsenał, Білосток; УКРИТТЯ, галерея Червонечорне, Канів; УЯВА. РЕАЛЬНІСТЬ, Національний український музей, Київ; LEST THE TWO SEAS MEET, Museum of Modern Art, Варшава
2014 — ПРИХИСТОК ПОЕТА (разом із Володимиром Будніковим), галерея Червонечорне, Канів; Т. Г., Національний музей Тараса Шевченка, Київ; РЕФЕРЕНДУМ ПРО ВИХІД ЗІ СКЛАДУ ЛЮДСТВА, Teatr Powszechny, Варшава; PREMONITION: UKRAINIAN ART NOW, Saatchi Gallery, Лондон; THE UKRAINIANS, DAAD gallery, Берлін; THE DROP IN THE OCEAN, Kunstlerhous, Відень; THE SHOW WITHIN THE SHOW, Мистецький арсенал, Київ; БІЛІЇ ЛИСТИ, Karas Gallery, Київ
2013 — ПОВЕРХНЯ, Karas Gallery, Київ; ВСЕРЕДИНІ, Karas Gallery, Київ
2012 — СПЕКА (разом із Володимиром Будніковим), Великий скульптурний салон, Мистецький арсенал, Київ; ЗАЧАРОВАНИЙ ПОГЛЯД, Перша Київська бієнале Arsenale (паралельна програма), Karas Gallery, Київ; ХУДОЖНИКИ МАЛЮЮТЬ. А4, Karas Gallery, Київ
2011 — СПЕКА (разом із Володимиром Будніковим), галерея ГуГа, Гурзуф; ХЛОПЧИКИ Й ДІВЧАТКА (разом із Володимиром Будніковим), Арт-центр Я Галерея, Київ
2010 — АРТ-КИЇВ, Мистецький арсенал, Київ
2009 — ВІЙСЬКОВИЙ САНАТОРІЙ, Karas Gallery, Київ; ПРОСТІ РЕЧІ, Арт-Київ, Український дім, Київ; ЗАЗДРІСТЬ ДО РЕАЛЬНОСТІ, Karas Gallery, Київ;
ЗНАКИ, Bereznitsky gallery, Берлін; ГОГОЛЬ-ФЕСТ, галерея Лавра, Київ
2007 — АРТ-МОСКВА, ЦБХ, Москва; МАЄ БУТИ, Арт-центр Я Галерея, Київ; ШКІЛЬНА ЦИГЕЙКА, галерея Paperworks, Москва; ШКІЛЬНА ЦИГЕЙКА, Московська бієнале, ЦБХ, Москва; СТИПЕНДІЯ CCN GRAZ, Грац
2006 — КОВЗАННЯ, Арт-центр Я Дизайн, Київ; БЛИЗНЮКИ, галерея Ательє Карась, Київ
2005 — РОЖЕВЕ МІЦНЕ, галерея Ательє Карась, Київ
2004 — ПРОСТА ЛЮДИНА, галерея Ательє Карась, Київ; КИТАЙСЬКИЙ ЕРОТИЧНИЙ ЩОДЕННИК, галерея Гельмана, Москва; ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ, Мистецький арсенал, Київ
2003 — ПЕРША КОЛЕКЦІЯ, ЦБХ, Київ; DONUMENTA, Регенсбург; ЕПОХА РОМАНТИЗМУ, Палац мистецтв, Львів
2002 — КИТАЙСЬКИЙ ЕРОТИЧНИЙ ЩОДЕННИК, галерея Гельмана, Київ; ЗА СКЛОМ, галерея Ательє Карась, Київ; ДІВЧИНКА, НІМФЕТКА, ДІВЧИНКА, НІМФЕТКА, галерея Rebellminds, Берлін
2001 — РОБОТИ НА ПАПЕРІ, галерея Аліпій, Київ; ЖИВОПИС, ОФОРТ, галерея-ательє In den Gerbgruben, Бургенленд; ПРЕМІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ТРІЄНАЛЕ ЖИВОПИСУ, Київ
2000 — РАЙ, галерея Ра, Київ; НОВІ СПРЯМУВАННЯ, ЦБХ, Київ; ЗАМОК ЧИМЕЛІЦЕ, міжнародна резиденція, ЦСІ, Прага
1997 — КРАЩІ ЧАСИ, галерея Тадзіо, Київ; КРАЩІ ЧАСИ, Музей історії Києва, Київ
1995 — СКАРБИ ЗАБУТОЇ КРАЇНИ, Лінкольн-центр, Нью-Йорк
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016
  • Лінія Розмежування

    Галерея Червоне-Чорне
    Канів, вересень, 2016